Микола Михайлович Тимошенко є знаковою постаттю на Житомирщині. Голова колгоспу-мільйонера на Овруччині, молодіжний лідер області, політичний і державний діяч, вчений і педагог, доктор економічних наук у передмові до своєї монографії «Стратегія сталого розвитку сільських територій України та економічний механізм її реалізації» написав: «Міцним перевеслом пов’язана навіки моя доля з селом. Пройшовши життєвими дорогами від тракториста до міністра, від депутата сільської, районної, обласної рад і до Верховної Ради України, як споконвічний поліщук, виходець із багатодітної селянської родини, як людина, безмежно закохана у свій край, я все життя переймався проблемами відродження та розвитку сільських територій. Ці питання не дають мені спокою й сьогодні».
На всіх посадах, які довелося йому обіймати в житті, Микола Тимошенко був і залишається вірним ідеї соціальної справедливості, не змінюючи політичні погляди, не підлаштовуючись під віяння часу й чергові владні перетрубації, безкомпромісно відстоює інтереси простих людей. І це стало головною метою його життя.
— Миколо Михайловичу, Ви — успішна в житті й кар’єрному зростанні людина. І разом із тим Ви завжди були і залишаєтеся на вістрі політичного життя. Що сподвигло Вас до цього?
— Неспокій. Мабуть, під такою зорею я народився, що не можу змиритися з несправедливістю, яка оточує нас. Коли бачу, що навкруги — моя держава, мій Поліський край занепадають, то розумію, що так далі жити не можна, треба змінювати вектор соціально-економічного розвитку — як держави, так і регіону.
Протягом усього часу я був в опозиції. Жорсткій опозиції не до держави Україна, а до влади, до людей, які уособлювали в собі цю владу в Україні та в регіоні.
— Якою мірою отака опозиційна позиція спонукала Вас до участі в роботі представницьких органів влади?
— Думаю, що, мабуть, треба народитися таким і відчувати чуже горе, соціальну несправедливість як свої. А ще — мати великий життєвий досвід. Якщо говорити про Верховну Раду, то коли стояло питання вступу України асоційованим членом до Європейського Союзу, то я, як голова підкомітету з питань аграрної науки і освіти, чітко бачив і говорив, що на таких умовах Україні вступати в жодному разі не можна.
Але гору взяв політичний інтерес тодішнього Президента В. Ющенка, щоб обійти Грузію. Ми здали з потрохами національні інтереси. Нав’язані нам технічні бар’єри і мита були просто неприпустимі для нас.
Я кричав тоді, просто волав, що не можна поспішати. А тепер пожинаємо плоди — нам нав‘язують мізерні квоти, блокують експорт нашої продукції, тим самим знищуючи наше виробництво.
— Наскільки, на Вашу думку, участь і представництво в органах влади є ефективним у сьогоднішніх українських реаліях для вирішення конкретних справ?
— Коли була фракція комуністів, яку і я представляв у Верховній Раді, то комунальні тарифи, ціни на електроенергію, газ, тобто на те, що впливає на бюджет кожної людини, піднімали на 5-7, максимум на 10%. Тільки нас не стало у парламенті, де ми були як кістка в горлі, — їх підняли у 10-13 разів.
— А на рівні області — який тут вплив?
— Медична реформа задумувалася ще при В. Януковичі й «Партії Регіонів». В обласній раді тоді була фракція комуністів, яку я очолював. Голова депутатської комісії, підтриманий заступником міністра охорони здоров’я, представляючи державну програму, пропонував закрити ФАПи в селах, де жили до 200 людей. Таких набиралося 197. І наша фракція комуністів заблокувала таку антилюдську реформу, відповідне рішення обласної ради не пройшло, первинна ланка медицини на селі була врятована.
— Протягом усіх 29 років Незалежності сотні партій в Україні заявляли про свої наміри побудувати добробут і щастя для свого народу. Чому в підсумку жодній цього зробити не вдалося?
— Причини — не стільки в президентах і прем’єрах, а в тому, що ми приватизували все, набувалося століттям, формувалося тяжкою працею батьків. Монополісти, в чиїх руках ота власність, диктують устрій усього життя: багатії — багатіють, бідні — злидарюють.
Вся біда — у формі власності та у векторі розвитку, який ми обрали, — неоліберальний метод ринкової економіки. У Франції до 41% — власність державна й комунальна. У Німеччині — 27%. А в Україні — лише до 13%. Все інше — у приватних руках. Отакою політикою випустили джина із пляшки і знищили економіку країни.
— Що треба і можна зробити в цій ситуації? Який, кажучи Вашими ж словами, вектор розвитку є перспективним?
— На місцях ми стали заручниками державної політики. За великим рахунком у нас немає стратегії державного розвитку. Вона в ідеалі має бути: перспективна — на 20-25 років і поточна — на рік-два-п’ять. Виставити реперні точки: що треба зробити в галузях народного господарства, по підтримці вітчизняного товаровиробника вмістивши в епіцентр якість людського життя та людину праці.
— Децентралізація в цьому сенсі допоможе?
— Вона, принаймні, має посилити відповідальність влади на місцях. Можливо, до речі, це й була задумка центральної влади, щоб люди мітингували не на Грушевського і Банковій, а тут, на майдані Корольова.
У своїй докторській дисертації я обгрунтував, що можуть бути не лише об’єднані територіальні громади, а й просто громади на базі однієї сільської ради, як, наприклад, моя рідна Гладковицька громада в Овруцькому районі. Вважаю, що з децентралізацією ми знову допустили чергову помилку. В Гладковичах громада — міцна, самодостатня, дбає про людей. Вони не хочуть об’єднуватися, як і чимало інших в області. Так дайте людям можливість жити так, як вони хочуть, не заганяючи силоміць до об’єднання, бо це чимось нагадує 30-ті роки колективізації. Нехай будуть ТГ і ОТГ — нехай вони за рівних конкурентних можливостей працюють.
— «Плюсом» децентралізації є можливість громад працювати самостійно. А який «мінус»?
— «Мінус» — той, що для ОТГ дали 60% з податку із фізичних осіб, а сільським радам — 0%. Землю в ОТГ передали, а сільрадам — ні. Для чого це зроблено? Щоб добити, спонукати до об’єднання. А Закон же в нас — про добровільне об’єднання громад.
Там же, де кошти є, треба ефективно ними розпорядитися. Запитати людей, яка найболючіша проблема міста, села, селища, і вирішувати її при суворому контролі.
— Від кого і від чого залежить досягнення реальної й ефективної самоврядності територій?
— Віддати громадам землю, віддати податки і право самим вирішувати, що в громаді буде: ФАП чи лікарня, школа, гімназія чи дитсадок. Треба використовувати й державно-приватне партнерство. Колись газ у селах проводили саме так: частину оплачувала держава, частину — самі люди, об’єднавшись у кооперативи. Або держава оплачує проектно-кошторисну документацію, а люди — роботи з газифікації.
Треба віддати громадам усе, але й покласти відповідальність за їхню діяльність щодо підвищення рівня життя людей на основі раціонального використання економічного, соціального й екологічного ресурсів. Це буде не лише турбота про нинішнє, а й про майбутні покоління.
— Конкретно в чому має проявлятися ця відповідальність, на що повинна бути спрямована найперше?
— Насамперед, зупинити руйнацію системи охорони здоров’я. Кращої системи, ніж система Семашка, ніхто ще не придумав. Колись у нашій державі лікар ішов до хворого, а не хворий — до лікаря. В умовах ринкової економіки треба впроваджувати страхову медицину, бо держава не в змозі утримувати галузь. І ще одне — не знущайтеся над Трудовим кодексом. Сьогодні ж безправними стають не лише наймані працівники, а й навіть громадські інститути, такі як профспілки. Хоча, правду кажучи, якщо наша профспілка й надалі займатиметься догідництвом до влади як зараз, то загубимо й рештки соціальних завоювань, що були ще з радянських часів.
— А освіта? Вона теж реформується…
— Відповім словами, нещодавно сказаними міністром освіти Великої Британії Джастіною Гринінг: «Процес переведення британських середніх шкіл на систему освіти Радянського Союзу — завершений». Але поліпшувати, вдосконалювати якість надання освітніх послуг в Україні треба.
— Ваше ставлення до земельної реформи й, зокрема, продажу землі?
— Колись Михайло Стельмах написав: «Земля — діло тяжке. Кров’ю пахне». Я цього боюся, що знову повернуться війни за межу.
Розпочинати треба було з інвентаризації земель, щоб знати, скільки їх у нас, у чиїх вони руках. А Закон же прийняли без цього! Потім, зрозуміло, скласти земельний кадастр, створити державний земельний банк, який би викуповував невитребувані земельні паї й ті, які люди зможуть продати за нагальної потреби в грошах.
А без проведення отакої підготовчої роботи в мене прогнози — дуже невтішні. Будуть і рейдерські захоплення, й спалахи насильства. Це все може стати ще однією «тріскою» в палаючий вогонь… Тому я був би значно обережніший, опрацював би таку реформу спочатку на одному з регіонів.
— Вирішення всіх добрих намірів можливе за умови миру в державі. Яку межу поступок із боку України Ви допускаєте, аби припинилася війна на Сході?
— Нас, комуністів, інколи називають «п’ятою колоною Росії». Я багато разів казав: любити Україну — це не вишиванку й шаровари носити напоказ, а глибоко землю копати, працюючи на олтар держави. Я цьому присвятив усе своє життя. Для мене Крим — це Україна. Але скажу крамольну річ: у найближчій перспективі Крим нам не повернути. Крим повинен бути як вільна економічна зона: там мають «ходити» українська мова, кримсько-татарська, російська й англійська мови. Там повинні ходити українська гривня, російський рубль, євро, долар і англійський фунт. Нам треба сідати за стіл переговорів, домагатися, щоб півострів був нейтральний.
Я шкодую, що сьогодні не маю доступу до цієї української території. Але — треба йти на поступки, щоб ми змогли туди їхати, відпочивати, щоб там працювали українські підприємства, щоб росіяни повернули наші оздоровниці, банки та капітали, окремі виробництва. Треба йти на переговори за участю людей, яким довіряють. Ні Порошенко, ні Зеленський не домовляться ніколи.
— А проблема Донбасу?
— З першого дня війни моя позиція була і є однозначною: і Луганськ, і Донецьк мають бути повернуті в лоно України. Але є питання сьогоднішніх виборів, які там не проводитимуться. Зрозуміло, бо тамтешні люди не проголосують так, як хотілося б сьогоднішній владі, бо вони прагнуть приносити квіти на 9 Травня до пам’ятників визволителям. Вони хочуть розмовляти так, як їм зручно і як доля розпорядилася. Треба йти на поступки, треба йти на переговори, але не втрачаючи жодної п’яді української землі.
Коли говорити про компроміси, то крок назад, а два — вперед треба зробити, інакше сьогоднішній стан справ буде вигідний лише тим, хто ладний на крові заробляти гроші.
— Яких, на Вашу думку, найбільших помилок припустилася українська влада за всі роки Незалежності, через що наша, одна з найпотужніших європейських країн, скотилася до рівня найвідсталіших — третього світу?
— На кожному етапі кожна припускалася помилок. Щонайперше — приватизація стратегічних галузей і підприємств, лібералізація зовнішньої торгівлі. Відкрили шлюзи для закордонного непотребу і знищили свої цілі галузі, якими пишалися. Стратегічною помилкою є те, що ми влізли в кабалу МВФ. Ні МВФ, ні Євросоюз ніколи не хотітимуть бачити Україну сильною. Знищили колишню систему соціального захисту. Все це разом вигнало мільйони професійних, працьовитих людей з України. А нація деградує.
— Ви братимете участь у нинішніх виборах?
— Так. Піду за списком партії «Ліва опозиція», але як позапартійний, призупинивши своє членство в Компартії України, що передбачено її статутом.
Микола Тимошенко на чолі колони в День Перемоги
— Чому саме з «Лівою опозицією»?
— За своїми спрямованістю, метою діяльності вона є найближчою до моїх переконань. На прапорі партії написано: «Служіння ідеї соціальної справедливості». Це — те, чому я присвятив усе своє життя. І знаю, що в цій партії — люди небайдужі, котрих, бачачи неправду, буде трясти. Професіонали з величезним досвідом. Мені з ними — по дорозі.
Інтерв’ю взяла
Іраїда ГОЛОВАНОВА
