Перед тим як розпочати роботу над цим нарисом, я задав собі питання: а чи маю на це право? І навіть, незважаючи на тридцятирічний досвід роботи в освітній системі України (з яких сім років директором школи), на публікації своїх статей в газетах: “Директор школи”, “Все для вчителя”, “Освіта України”, “Сільська школа” та інших (статей, які так чи інакше зачіпали шкільні проблеми), на видану кілька років тому мою книгу “Учитель” – так і не дав собі однозначної відповіді. Але за роботу над нарисом взявся, сподіваюся, що не занадто самовпевнено.
Моє знайомство з проявами реальної, а не книжної “шкільної педагогіки” по-справжньому почалося не на лекціях в університеті, і навіть не протягом першого року викладання математики у сільській середній школі під Києвом, а саме після першого мого “останнього дзвоника” (вибачте за гру слів) у 1989 році – у часи горбачовської «перебудови».
Тоді на святковій лінійці я отримав в подарунок від учнів неймовірну кількість квітів. Букети ледь доніс до учительської і поклав їх на свій стіл, а коли хвилин через сорок повернувся, побачив як заслужена вчителька передпенсійного віку перекладала з мого столу букети на свій. Ні, не всі, а кілька найкрасивіших букетів. Побачивши мене, несподівано для неї увійшовшого в учительську, в перші миті на її обличчі проявилася розгубленість, але потім вчителька, швидко впоравшись з собою, впевненим голосом констатувала: “Ну вам же стільки квітів не треба, а мені по селу незручно буде йти зі скромними своїми букетиками”.
– Так, звичайно, – відповів я і розгублено знизав плечима, – беріть, мені не шкода.
Вийшло так, що довелось мені викладати математику та фізику і у період закінчення існування Радянського Союзу, і у незалежній Україні. Щиро зазначу, що висновок, з яким, можливо, багато читачів не погодяться, я зробив пропрацювавши у кількох школах і у великих містах, і в селах. Так сталося у житті. Але викладав лише у державних навчальних закладах, не в приватних. Тому висновок мій і стосується саме державного сегменту освіти. Ось він який: українська освітня система, це було б логічно, вочевидь, мусила б взяти все саме краще, що було в Радянській системі (а воно було) і саме краще з освітніх систем Західних країн. Але такого не сталося. Сталося навпаки. Докладніше? Будь ласка!
Давно вже задаю собі питання, відповіді на яке не знаю: «Чому після розпаду Союзу українська освітня система відмовилася від таких позитивних речей як якісні, науково вивірені, більш ніж вдалі підручники (маю на увазі точні дисципліни, підручники ті були ж видані українською мовою), раціональний розподіл навчальних годин, зміст предметних програм і т. д.? А взяла з тієї соціалістичної системи вкрай негативні тенденції, які прижилися вже у незалежній державі, такі, як максимальна забюрократизованість навчально-виховного процесу, коли за папірцями (або нехай тепер за електронними носіями) втрачається сам учень і реальна робота з ним замінюється звітами, презентаціями, показушними заходами, барвистими сайтами шкіл, простіше кажучи нічого не значущою пустотливістю.
Може ми перейняли найкраще, що є в західній педагогіці? Ні. Взяли звідти те, що не прижилося в наших реаліях. Зокрема дух вільності, привнесений штучно ззовні, який почав реалізуватись тут ще в дев’яностих, хіба що у вигляді відмови багатьох навчальних закладів від шкільної форми і майже анархічному нехтуванні єдиними освітніми стандартами та вимогами.
З часом, при таких метаморфозах у багатьох склалася думка, що у однієї сторони навчального процесу, а саме за викладацьким складом є тільки обов’язки, а в іншої сторони, тобто в учнів і їх батьків є тільки права. Безумовно, процес становлення нової, життєздатної освітньої системи в країні – процес не одномоментний. Згодом справжніми лідерами на ниві освіти стали не ті навчальні заклади, в яких керівництво ставило одну задачу, – щоб все було “тишком, нишком” або, інакше кажучи, щоб всі були задоволені, де замість об’єктивного аналізу виникаючих «шорсткостей» у відносинах між сторонами навчального процесу, керівник освітнього закладу огульно відстоював позицію лише однієї сторони, нехтуючи вірним курсом закладу “освіти”, перекладаючи штурвал за бажанням впливових і поважних батьків деяких нерадивих учнів («аби чого не вийшло”).
Лідерами стали інші, де на “капітанському містку” опинилися мудрі керманичі, які навіть в тумані знаходили свій шлях, а не задовольнялися лише тим, що “корабель тримається на воді”.
Треба ще докладніше? Тоді хочу розглянути проблеми шкіл на прикладі того навчального закладу, в якому працюю зараз.
На новому місці мого викладання, вже в Київській області (хоча живу в Житомирській), я на перервах почув: “Ой, як не хочеться йти на урок”, “Як вони мені всі набридли” (про учнів ), “Коли ж вже канікули?”, то спочатку подумав, що це вчителі жартують так. А коли зрозумів, що ні, що це не жарти зовсім, так і хотілося запитати: “Так навіщо ж Ви сюди прийшли, в школу, Київ же поруч, невже там не можете знайти собі роботу?”
Справедливості заради зазначу, що не від всіх вчителів доводилося чути таке (правда, регулярно), а в цілому колектив здався професійним і дружнім, при цьому до педагогів, незадоволених своєю роботою, намагався ставитися як до екзотики Гостомельського ліцею.
Викладаючи фізику і математику вже два з половиною роки у цьому ліцеї, все глибше почав розуміти сенс відомої фрази: “Хороша людина це не професія”. Адже дійсно так. І керівник навчального закладу, в якому я працюю, і її заступник з навчальної частини, просто кажучи завуч, це дивно милі і, як мені здається, добрі люди. Але батьки багатьох кращих по успішності учнів ліцею забирають документи своїх дітей.
Довго не міг зрозуміти, чому? Причому з кожним роком все більше. Куди йдуть? В основному в сусідній ліцей, до якого ще на маршрутці треба діставатися. Адже наш ліцей зовсім поруч. Він розташований в дуже компактному, маленькому селищі, де і живе більша частина його учнів.
Перше, що вкрай здивувало мене на новому місці роботи, в ліцеї, це відсутність постійного розкладу. Тобто він, звичайно, був, діти знали, які уроки будуть наступного дня, але ніколи не знали їх порядку.
Кожен день, вранці завуч вивішує розклад ліцею в учительській і надсилає його в учительську групу у Вайбері. Потім класні керівники перед першим уроком пишуть розклад на дошці в своїх класах.
Навіщо? За два з половиною роки я так і не зрозумів. Ранкові заміни через хворобу вчителів бувають у всіх школах, але від цього порядок уроків не змінюється. Новий розклад щоранку створює незручність і вчителям, і учням.
Щоденне оновлення порядку уроків створює незручність і вчителям, особливо тим, хто до роботи дістається за кілька десятків кілометрів, наприклад з Києва. Якби розклад був стабільним і викладач знав би, що його уроки, скажімо, в понеділок, починаються з четвертого, то він би їхав на четвертий, а не на перший, щоб потім три перші уроки безглуздо просидіти в учительській в очікуванні початку своєї роботи.
Друге, що не могло не здивувати в школі (ліцеї), так це те, з чим не зустрічався в жодному навчальному закладі раніше. Можливо, на нарадах керівників шкіл, в яких доводилося мені працювати, і говорили про нововведення, але до практичного втілення вони якось не доходили (“капітани” знаходили дорогу в тумані).
Маю на увазі заборону на оприлюднення вголос оцінок, отриманих учнями на уроці. А де ж у такому випадку адаптація підростаючого покоління до майбутньої конкуренції? Адже фактично все життя в країні з ринковою економікою це конкуренція. Чим погані “Екрани успішності” або “Почесні дошки” з фотографіями відмінників? Вони ж були стимулами для підтягування успішності.
У тих навчальних закладах, де керівники розуміють значимість вище названих стимулів, вони знаходять спосіб від них не відмовитись, можливо, в розумній мірі видозмінивши їх. Але це там, де директори щиро намагаються підняти рівень досягнень учнів, а не звалити реальне навчання дітей на батьків, які змушені наймати репетиторів.
Може, з огляду на тенденції, що нівелюють успіхи кращих учнів перед класом, відмовитися від оцінок взагалі?
Третє. Те, про що далі піде мова, мене не здивувало, а просто вразило. Слова завуча, правда, в приватній розмові зі мною, а не на нараді про те, що вчителі тепер не вчителі, а “надавачі освітніх послуг”, а учні – “здобувачі освітніх послуг”. І у функції “надавача освітніх послуг” входить тільки стимулювання інтересу до навчального матеріалу, заповнення журналів, створення благодатного грунту для відносин з батьками школярів, тощо. Ну а ті учні, кому треба буде пройти через зовнішнє незалежне оцінювання, знайдуть собі репетиторів. Така тенденція є притаманною українській освіті.
Якось пізніше один мій знайомий, почувши мої нарікання на незрозумілі явища в педагогічній системі, запитав: “А як називається твоя професія?”. І тут я зрозумів, що, дійсно, назва професії не відповідає таким “вимогам часу”. Адже слово “Учитель” від слова: “Навчати”, а не “надавати освітні послуги” і писати його треба, за великим рахунком, з великої літери.
Четверте, це відношення між керівництвом школи (ліцею) та батьками учнів.
Безумовно, бувають ситуації, в яких праві батьки школярів, а не вчителі. Кожен випадок конфліктних ситуацій є індивідуальним. І, напевно, однією з функцій директора навчального закладу (принаймні, я так думав, коли керував школою) є функція арбітра, мудрого та об’єктивного. І діти, і їхні батьки не можуть не відчувати, створюваної таким керівником атмосфери в навчальному закладі. Наведу приклад.
В одному зі старших класів вчиться учень, який неодноразово зривав різні уроки, відверто і регулярно використовував нецензурну лексику не тільки при спілкуванні з ровесниками, а й при спілкуванні з учителями. Тобто він не давав можливості тим учням класу, які тягнулися до знань, отримувати ці знання на уроках. Адже вчителі повинні були на уроках виходити з себе, щоб заспокоїти дебошира замість роботи з новим навчальним матеріалом або замість закріплення раніше вивченого класом.
Незважаючи на доповідні на ім’я директора школи (ліцею), підписані декількома вчителями, ніякі серйозні заходи впливу на порушника дисципліни адміністрацією школи не застосовувалися. І такий учень один? Ні, на жаль подібні йому підлітки є в більшості класів. Не у всіх, але в більшості.
Чому ж керівництво школи, ці добрі і милі жінки, завуч з директором, не можуть притягнути до відповідальності недбайливих школярів, які заважають займатися іншим дітям. Напевно тому, що легше дотримуватися принципів: “Аби чого не вийшло” і “Не виносити сміття з хати”. А страждають, на жаль, якраз працездатні школярі.
Такий вірус може знищити у вчителів бажання домогтися успіху в викладанні, викликати бажання просто і безпроблемно плисти за течією від зарплати до зарплати, уникаючи і двійок, і зауважень, і розборок конфліктів між учнями до отримання ними атестата.
Безумовно, на мою думку, вчитель не повинен перебувати в постійному стані конфлікту з батьками недбайливих учнів але і безмежна, штучно створена “тиша та гладь” в таких відносинах призводить тільки до негативу, через який страждають найбільш сильні, в сенсі знань, учні.
В одному з романів Юліана Семенова є незрівнянна фраза: “… у всьому важливі пропорції. У коханні, в музиці, в мистецтві … Але для встановлення відповідних пропорцій в педагогічній діяльності необхідна наявність доброї волі у керівництва навчальним закладом».
П’яте: це погана традиція “витягування” учнів, в першу чергу 9 і 11 класів, по оцінках. Ні, відверто в ліцеї ніхто не змушує завищувати оцінки, але в цілому створюються умови, в яких не завищити їх деяким учням, стає ніби ніяково.
Об’єктивності заради зазначу, що директор школи, а тепер ліцею в основному здійснює загальне керівництво школою, в т.ч. господарськими питаннями, організацією харчування учнів і т.д. Реальний же штурвал управління міцно тримає в своїх руках завуч школи. Хоча не можу назвати її “сірим кардиналом”, адже кардинал (якщо мати на увазі Рішельє) використовував свої важелі влади для відстоювання державних, за великим рахунком інтересів, в тих питаннях, на які міг впливати.
Тепер зрозуміло, чому батьки більшості кращих по успішності учнів Гостомельського ліцею переводять своїх дітей в інші навчальні заклади?
Ситуація така – чи унікальна для української освіти? Відповідь на це питання давати читачам. Хочу, щоб вони поділилися в пресі своїм баченням порушених тут проблем. У мене ж, часом, створюється враження (сподіваюся, оманливе), що в Україні цілеспрямовано руйнується, вибудувана десятиріччями освітня система. Руйнується та система, яка навчила і виховала фахівців, які створювали ракети на Дніпропетровському ЮМЗ, кораблі в Миколаєві, будували АЕС, які писали книги, творили музику, успішно працювали в полях і на різних виробництвах. Але, все ж таки, хочеться вірити в краще. І ця віра грунтується на діяльності тих керівників навчальних закладів, які намагаються врятувати і використовувати, те добре й сильне, що створила педагогічна наука у 20 сторіччі, адаптуючи його до сучасних умов.
Юрій Токарь,
дописувач «Сільського життя»,
червень 2021 року
