Реформа поліції в Україні обнадіювала кожного з нас. Ми вважали, що «мєнтовський бєспрєдєл» у минулому.
Однак це стало черговою ілюзією. Житомирянин Дмитро Ребренюк розповів історію, від якої стає моторошно. Той, хто має дбати про нашу безпеку, створює небезпеку нам.
Цитуємо Дмитра Ребренюка:
«Я працюю приватним підприємцем. Водночас є підрядником рекламної фірми «Барабан», яка надає послуги на рекламних конструкціях в місті Житомирі. Ми займаємося безпосередньо розміщенням реклами на бігбордах.
18 серпня близько першої години ночі я поїхав на власному автомобілі в магазин АТБ (перехрестя вулиць Л. Українки та Небесної Сотні), щоб купити канцелярські ножі та води для своїх працівників. Зупинився на парковці АТБ і пішов до магазину.
Вхід до магазину перекрили поліцейські (чоловік та жінка). Поліцейський сказав, що я начебто порушив правила дорожнього руху – їхав лише з увімкненими габаритами. Почав вимагати документи. Коли я запитав, які документи, поліцейський почав застосовувати до мене силу: накинувся на шию і почав душити. Я встиг вирватися і забігти до магазину. Там взяв візок і відгородився ним від поліцейських, які мене наздоганяли.
Поліцейський хапався за кобуру і погрожував, що застосує проти мене зброю. Я зателефонував на «102» і повідомив, що поліцейські порушують мої права і з невідомих причин погрожують мені.
Після того, як я сказав, щоб до мене не підходили поліцейські, ми вирішили викликати інший наряд поліції, який очікували хвилин 10 у повному спокої, без конфліктів.
Другий наряд поліції у складі двох чоловіків зайшов в магазин. Обійшовши мене ззаду, накинулися на мене, одягли кайданки. Потім підбіг поліцейський, який звинувачував мене у порушенні ПДР, і зламав мені великий палець лівої руки.
Мене посадили в поліцейську машину на заднє сидіння і повезли до поліцейського відділку на вул. Лесі Українки. Хвилин десять машина стояла біля поліцейського відділку, мене не випустили з машини. Поліцейські били мене гумовим кийком в серце та приснули перцевим газом. Вони познущалися зі мною хвилин 15 і поїхали назад в АТБ.
Там ми простояли аж до ранку. Я сидів у машині, поліцейські по черзі сідали коло мене і били хто руками, хто кийком. Я просив викликати швидку, біль у пальці був нестерпним, палець напух. Однак вони мене начебто й не чули. На прохання викликати адвокати, поліцейські не реагували, просто сміялися.
За ніч до АТБ, де мене утримували в поліцейській машині, приїздило кілька бригад поліцейських. Я просив їх зупинити знущання, однак вони або мовчали, або сміялися.
Потім поліцейські віднайшли якогось «понятого» – чоловіка, який виявився неадекватним. Він через вікно намагався вдарити мене кийком, який йому дали поліцейські. Згодом рукою вхопив мене за олімпійку і розірвав її. Я почав сильно кричати і це зупинило «понятого» та поліцейських, вони припинили катування.
Через чотири години мене вивели з машини і почали з мене глузувати, фотографувати.
Згодом привезли до міського відділу поліції. На моє прохання викликати «швидку» вони відмовили. Я зі свого телефону викликав швидку і попросив поліцейську підтвердити, що швидку викликаю до поліцейського відділку, однак вона сказала, що немає в цьому потреби.
Зрештою, мене відпустили.
Я звернувся в травмпункт, де зафіксували нанесення мені тілесних ушкоджень. Написав заяву до поліції, щоб притягли до відповідальності тих, хто мене катував. Поки що з поліції жодної відповіді не отримав».
Від редакції.
Про перебіг цієї історії ми розповімо у наступних номерах «ПРИМІСЬКОГО ЖИТТЯ».
