У кожній сім’ї є свої реліквії, які трепетно зберігаються і передаються своїм нащадкам, бо з ними пов’язана історія роду. В моєму родинному альбомі є фото, якому майже століття. Цю пам’ять залишив про себе мій прадід Дмитро Онищук (фото 1, другий зліва). Коли розглядаю цю світлину, подовгу вдивляюсь в обличчя людей. Хто вони? Які події об’єднали їх на фото? Та ніхто не міг дати мені відповіді. Тільки лишились скупі спогади про мого прадіда, його короткий і важкий життєвий шлях.
Народився Дмитро Онищук у 80-х роках XIX ст. в бідній селянській родині с. Високе (Черняхівського, нині Житомирського району) Російської імперії. Коли прийшла пора стати на рушник, одружився з Дикунець Агафією, яка причарувала парубка дзвінким співучим голосом. Хоча були бідні, але щасливі, бо палке кохання поєднало їхні серця.
Прадід Дмитро дуже хотів мати власний будинок, землю, щоб побороти бідність. В роки столипінської реформи переїжджає з двома братами в Київську губернію на розробку земель – російська держава виділила кошти. Побудували дім, народилася донечка Надія, моя бабуся. Та біда не ходила осторонь: один за одним помирали діти, дід не зміг погасити кредит і все майно і земля пішло під заставу. Повернулись в рідне село знову бідними.
Невдовзі розпочалась перша світова війна. Дмитра Онищука мобілізували до царської армії на австрійський фронт. Він став учасником жахливої бійні і пройшов крізь пекло полону. Табір військовополонених знаходився поблизу села біля водоймища просто неба. Люди виловили всю рибу, бо їх майже не годували. Коли на берег вискакувала жаба, на неї кидалось по кілька чоловік. Коли не стало й тих, почали їсти траву. Стеблинки не було видно довкола, тільки чорна земля. Люди помирали кожен день. Та доля усміхнулася прадіду. Добрий чоловік, за походженням чех, забирає Дмитра до себе на роботу.
Революційні події в Росії повертають мого прадіда в село до родини. Господар відпускає його додому і на дорогу дає великий буханець хліба. Смак того хліба моя бабуся зберегла на все життя.
Нарешті мрія здійснилась. За радянської влади родина Онищуків отримала землю. У 1928 році побудували на ній дім, посадили сад, в якому ще й досі ростуть яблуні та груші, вирощені дідом. Викопав із сусідом Петром криницю, яка не замулилась по сьогодення. Виростили пару коней, придбали весь реманент для обробітку землі. На якусь мить спокій прийшов у родину Онищуків. Проте сталінську колективізацію прийняв по-філософськи. Пройшовши складний життєвий шлях, зрозумів: сім’я, дім – понад усе. 
А тому вступає до колективного господарства, стає активним його членом, входить до першої ради Високівського колгоспу ім. 1 Травня (фото 2, верхній ряд, другий зліва.) До складу ради входило сімнадцять чоловік, серед яких була Надія Григорівна Заглада, майбутній Герой Соціалістичної Праці (фото 2, перша в другому ряду).
Великою радістю і втіхою для прадіда було народження внуків Миколи і Якима. А тому фото, дорогу для нього річ, він заповідає їм. Перед початком Великої Вітчизняної війни поїхав погостювати до сестри в Каховку та в потязі захворів «іспанкою» і помер. Залишився на вічний спокій у чужому краї.
Ніна Кос (Руденька),
с. Небіж – с. Високе.
