До моменту здобуття Україною незалежності на території країни функціонувало 3594 підприємства, які виробляли продукцію військового призначення та подвійного використання, із загальною чисельністю персоналу близько 3 мільйонів чоловік. У випуску безпосередньо військової продукції було задіяно майже 700 підприємств, включаючи 205 виробничих об’єднань і 139 науково-виробничих об’єднань, із загальною чисельністю персоналу 1,45 мільйона чоловік.
На сьогодні в Україні залишилося всього 147 підприємств державної форми власності та функціонують ще близько 250 приватних суб’єктів господарювання, створених за останні два десятки років. Загальна чисельність персоналу не перевищує 100 тисяч чоловік.
1990 року тільки на харківському заводі ім. Малишева, потужності якого давали можливість виробляти 900 танків на рік, разом із його філіями працювали 100 тисяч чоловік. Виконуючи пакистанський танковий контракт у 1996-1999 роках, завод ім. Малишева довів темп виробництва до 110 виробів на рік, що по суті є найбільшим досягненням підприємства за роки незалежності України. В результаті “різних реформ” з врахуванням “світового досвіду” на шляху “євроінтеграції” та за командою з посольства США, зараз це підприємство у плачевному стані.
З 2015 року гордість колись потужного українського радянського авіапрому підприємство “Антонов” припинило випуск літаків, і це при тому, що авіабудівні підприємства Радянської України випустили тисячі літаків, які й сьогодні експлуатуються в десятках країн світу. Ну а українські високопосадовці, не виділивши жодної копійки для підтримки авіабудування, трублять про велике досягнення – поставку одного літака Ан-178 для перуанської поліції! Хіба для когось секрет, що всі програми та стратегії підтримки авіабудування виявилися порожніми папірцями?
Практично всі підприємства, які в подальшому було віднесено до підприємств, науково-дослідних організацій і конструкторських бюро оборонно-промислового комплексу (ОПК) України, у колишньому СРСР мали центральне підпорядкування та були задіяні в коопераційних ланцюгах із розробки та виробництва продукції військового призначення й подвійного використання з іншими підприємствами та установами, розташованими, в основному, на території Росії, з якою нинішні “реформатори” за вказівкою американських колонізаторів обривають, собі на шкоду, економічні зв’язки.
1991 року Україні дісталася частина підприємств авіаційної промисловості, окремі елементи виробництва спеціальної хімії, виробничі потужності ракетно-космічної галузі, бронетанкове виробництво, суднобудування, виробництво та розробка авіадвигунів, турбін, елементної бази. Усі підприємства ОПК Радянської України мали державну форму власності.
Крім того, в управління створеного 1991 року Міноборони України було передано військові частини-підприємства, які забезпечували проведення ремонту озброєнь і військової техніки, більшість із яких згодом було включено до складу державного концерну “Укроборонпром”.
Науково-дослідні установи, що розташовуються на території України, у тому числі інститути Національної академії наук, брали участь у здійсненні понад 4500 фундаментальних і науково-прикладних досліджень, а також ключових розробок, що належать до сфери оборони та безпеки.
Не секрет, що мережа обчислювальних центрів в інтересах народного господарства та оборони в радянський час, наприклад, створювалася з активною участю українських кібернетиків. Автоматизовані системи керування у збройних силах колишнього СРСР розроблялися та впроваджувалися також вченими багатьох національностей, науково-дослідні організації яких було розміщено на території Радянської України.
Багато передових розробок у сфері ракетних технологій здійснювалися в конструкторських бюро та на підприємствах на території Української РСР. Нагадаю, 75 бойових ракетних комплексів, що становлять половину ядерного потенціалу РФ, оснащені розробленою в кооперації з іншими науково-проектними установами Радянського Союзу в дніпропетровському КБ “Південне” ракетою “Сатана”.
На військово-транспортному авіабудуванні спеціалізувалося підприємство “Антонов” і, окрім інших підприємств СРСР, ще понад 25 українських авіабудівних підприємств.
Але всі ці здобутки у “незалежній” Україні швидко розтринькувалися. Приблизно 65% підприємств і науково-дослідних установ України в 1991-1995 роках втратили можливості брати участь у виконанні оборонних замовлень із боку РФ, яка посиленими темпами розпочала переорієнтовувати свій військово-промисловий комплекс (ВПК) на забезпечення власних збройних сил, частково зберігши (практично до 2015 року) військово-технічне співробітництво в рамках російсько-української міжурядової угоди щодо виробничої та науково-технічної кооперації з українськими оборонними підприємствами.
У той період Російська Федерація не прагнула розбудовувати в себе дублююче виробництво для озброєння та військової техніки (ОВТ), які в середньостроковій перспективі передбачалося взагалі зняти з озброєння. Оцінивши фінансові та економічні витрати, а також політичні ризики від колонізації України американцями, РФ прийняла рішення щодо переходу на нові зразки озброєнь і повну відмову від поставок комплектуючих з України, вибудовуючи замкнені цикли виробництва та задіявши в кооперації тільки російські підприємства.
В результаті українські підприємства зупинялися, а висококваліфіковані кадри поповнювали лави безробітних.
Обсяги взаємних коопераційних поставок між Україною та РФ до 2010 року становили майже 2 млрд. дол. (55 млрд. грн. у нинішніх цінах) щорічно, і це при тому, що з 2000-го по 2008 рік обсяги торгівлі ОВТ із Росією скоротилися удвічі.
В історії “незалежної” України вдавалися до кількаразових спроб створити ефективну систему управління оборонно-промисловим комплексом. 1992 року на зміну Держоборонпроммашу України було створено Міністерство машинобудування, військово-промислового комплексу та конверсії. Це міністерство проіснувало до 1997 року та не запам’яталося майже нічим, крім як виданим екзотичним переліком зразків складної побутової техніки, куди увійшли газонокосарки, мопеди та спортивні тренажери. Природно, завдання конверсії (а по суті – знищення оборонно-промислового комплексу України) цей орган виконавчої влади реалізував на всі 100%.
Так само, як і, за командою з Вашингтона та за його прискіпливим контролем, було знищено ракетно-ядерну зброю на території України, яка тоді за потужністю була третьою в світі – після США та Росії. І про цей найстрашніший злочин американців проти нас нинішні ідеологи при владі, які є прихвоснями США, всіляко замовчують, щоб не компрометувати свого хазяїна в очах обікраденого народу України.
В результаті всіх цих злочинів проти української держави, до кінця 1997 року чітко ідентифікувати себе як підприємства ВПК змогли лише 250 суб’єктів господарювання, з яких менш як 25 підприємств були задіяні у виконанні українського оборонного замовлення. Решта шукали замовлення поза межами України, орієнтуючись в основному на іноземні замовлення та залишки кооперації оборонних підприємств із РФ.
Парадоксальність ситуації полягала в тому, що українські військові чиновники, отримавши після розпаду СРСР величезний арсенал озброєння на своїй території, навіть і не думали про будь-які програми переозброєння, створення нових зразків озброєнь, не кажучи вже про здійснення науково-дослідних робіт. Саме тому буйним цвітом розцвів “каструльний підхід” до конверсії оборонної промисловості, що фактично вбив більшу частину високотехнологічних підприємств “незалежної” України.
Головний противник української армії знаходився зовсім не поза межами України. Цим противником став Мінфін, який не лише наполягав на урізуванні витрат на переозброєння ЗСУ новими зразками зброї, а й вимагав від Міноборони заробляти самому кошти від продажу зайвих озброєнь. Для цих цілей навіть було створено так званий спеціальний фонд.
Завдяки кропіткій роботі спецслужб і спецекспортерів Україна зуміла отримати 1997 року пакистанський танковий контракт, який дав змогу претендувати нашій країні на входження до п’ятірки найбільших експортерів зброї.
На жаль, на цей самий період припадає пік відпливу мізків, критичних технологій, технічної документації найновіших українських розробок.
Слід зазначити, що 2008 року уряд України, враховуючи зростання негативних тенденцій і стагнацію українського ОПК, затвердив державну цільову програму реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу до 2013 року.
Зрозуміло, що повномасштабна реалізація зазначеної програми могла створити заділи для переведення української армії в середньостроковій перспективі на нові покоління озброєнь, створення проривних критичних технологій і нових матеріалів, а також високоточних систем зброї. Могла…
З моменту створення державного концерну “Укроборонпром”, наділеного функціями сурогатного органу виконавчої влади, Україна почала стрімко втрачати позиції на міжнародних ринках озброєнь.
Багато хто чув про грандіозний провал зовнішньоекономічного контракту з Іраком на переозброєння іракської армії, фінансованого урядом США. Сам контракт було підписано ДП “Прогрес” 2009 року ще до створення “Укроборонпрому”. На жаль, Україна не тільки не виконала своїх зобов’язань, а й втратила можливість поставок на суму понад 2,5 млрд. дол. (67 млрд. грн. у нинішніх цінах). Кримінальне провадження за цим фактом ведеться й досі та обростає новими епізодами з життя українських “збройових баронів” того часу, але, хоч як сумно, протягом багатьох років за провал іракського контракту не засуджено жодного причетного до цієї справи.
Однак не тільки корупція та крадіжки в ОПК призвели до серйозних провалів у зовнішньоекономічній діяльності підприємств оборонно-промислового комплексу.
У структурі підприємств державного сектору ОПК домінують суб’єкти господарювання, “заточені” на виробництво трохи модернізованих озброєнь і військової техніки за радянськими технологіями. При цьому потужності підприємств дають можливість виробляти лише одиничні зразки і малі серії ОВТ. Зношеність устаткування та верстатного парку на більшості виробництв на сьогодні перевищує 70%. Мало того, понад 85% підприємств фінансово нестабільні. Більш як 45% підприємств балансують на межі банкрутства.
Кадровий голод в оборонно-промисловому комплексі став звичайним явищем. Зрозуміло, що жодної системи підготовки висококваліфікованого персоналу для важливих і перспективних галузей, таких як оборонні інформаційні технології, системи кіберозброєнь, роботизовані комплекси, інтелектуальні системи управління тощо, у нашій країні не було й у найближчому майбутньому не передбачається.
На відміну від Росії, Україна так і не розпочала реалізовувати масштабну програму імпортозаміщення. Як не почала розвивати нові коопераційні зв’язки з іноземними виробниками продукції військового та подвійного призначення. Навіть значні втрати експортних поставок до РФ не змусили українських урядовців докласти хоч якісь зусилля для розвитку військово-технічного співробітництва з іншими країнами. Попри мантри про розвиток співробітництва з країнами НАТО, дотепер ми не бачимо жодного гідного проєкту в цій сфері. Та й серйозні інвестори із цих країн, зіштовхнувшись із тотальною корупцією в чиновницькому середовищі України, не поспішають вкладати кошти в український ОПК.
У чому досягла успіху Україна, маючи можливість у досить стислі терміни налагодити власне виробництво, то це в пошуку зношених катерів і вертольотів. Оплачуючи все це з кишень українських платників податків та за ще більші кредити з МВФ, урядовці навіть не замислюються про своє основне завдання – створення для нас із вами робочих місць.
Цілком очевидно, що неуважність і недбале ставлення до проблем оборонно-промислового комплексу призвело до втрати Україною значної частини військово-промислового потенціалу, втрати технологій і конструкторської думки, серйозного відставання в науково-технічних розробках, деградації фундаментальної та прикладної науки.
Крім того, особливо негативний вплив на процеси ОПК справляють корупція та розкрадання державних коштів і майна. Сумно, що понад 400 кримінальних проваджень, кількість яких із кожним днем зростає, стали невід’ємною частиною функціонування оборонно-промислового комплексу та вже не сильно ріжуть слух нашим співвітчизникам.
З 1991-го по 2020 рік, тобто за 29 років незалежності України, можна нарахувати дев’ять спроб створення органів виконавчої влади, що формують і реалізують військово-промислову політику. І, знову ж таки, вони створювалися за рекомендаціями наших “друзів” з НАТО та ЄС, проте ефективність діяльності кожного з цих органів досить сумнівна та, як правило, будувалася на дозвільних і регуляторних функціях.
Чи зможе нещодавно створене Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості, обростаючи численними регуляторними, ліцензійними та дозвільними функціями, відродити хоча б дещицю промислового та військово-промислового потенціалу України? Чи Україна отримає ще одну армію чиновників-дармоїдів з величезними зарплатами, які “ефективно борються” з ОПК України, і не тільки з державним сектором, а й з приватними підприємствами, що з’являються щороку? Чи зможуть нові чиновники старої генерації з Мінстратегпрому забезпечити координацію в сфері оборонних закупівель за новим законом, підписаним нещодавно президентом, у якому закладено чимало підводних каменів і ризиків, що ведуть до зриву виконання оборонного замовлення?
Беруть великі сумніви. Хоча б тому, що час втрачено – 29 років “незалежності” довели нас до краю прірви, а зворотного руху не видно.
Слава Україні…
На фото: розвальні колись могутнього Житомирського заводу хімічного волокна.
